lypkivsky.info

Але в цієї жінки, в душі її, залишилося ще світло, що у всякій темряві світить і ніяка темрява його не подолає, — залишилося світло віри. От це світло привело її до Христа; от це світло віри спонукало жінку до того, щоб протиснутись до Христа тихенько, непомітно для Нього, приторкнутись хоч до краю одежі Його; от це світло віри не тільки вивело нещасну жінку з безпорадного становища, — воно дало їй нове життя; довголітньої хворости зразу не стало, наче її й не було; вернулась утіха життя, вернулось здоров’я, вернулась бадьорість душі… Віра твоя спасла тебе, сказав Христос.

Отже нехай не кажуть, що віра є темрява, суєвірство, забобони. Віра, як бачимо, є світло з неба, є світло душі навіть там, де вже темрява покрила людину, там де вже нема поради, нема порятунку ні від кого; де острах смерти перед очима, там віра і тільки віра дає світло і життя.

Любі брати і сестри, українці! І наша Матір, наша рідна Україна, дійшла майже до того безпорадного, до того безнадійного стану, до якого дійшла колись та кровоточива жінка. Я вже не говорю про те, що весь час її тяжкого поневолення, пригноблення її душі, її церкви, — хто тільки не точив з неї кров? Не тільки її вороги і поневольники, а ще гірше й ті нерозборні діти, про яких Тарас Шевченко каже, що «отечество так люблять, так за ним впадають, та так з нього сердешного кров, як воду, точать». А в останній десяток літ, — в цю тяжку добу всесвітньої війни та революції, — скільки крови виточено з нашої України?

Де ті лікарі, які допомогли б їй, які припинили б цю кровотечу? Наш народ переживає цей тяжкий стан безнадійности… А коли сучасні лікарі намагаються ще й його душу виснажити, виточити з нього живий промінь віри, кинути в темряву безвірства, — то дійсно до кого звернутись, в кому знайти допомогу, вигоєння від цієї смертельної хвороби? Віра, віра в Христа, бажання до Нього наблизитись, хоч до краю одежі Його доторкнутись, от той останній, світлий промінь від якого тільки може народ наш одержати відродження, перетворення, світло нового життя. На тій вірі, на цьому прагненні до наближення до Христа, до єднання з Ним, до оздоровлення через Нього, і будується тепер наша рідна Українська Церква, і вигоюється наша побожна українська людність; але вигоюється вона поступово, ще багато в ній є проявів хворости.

Вам, безумовно, відомо, браття, що в сучасні часи наш народ переживає саме цей напружений момент шукання Христа, шукання від Нього допомоги, прагнення до того, щоб хоч приторкнутися до краю Його одежі. Цим пояснюються ті великі рухи, які часто виникають до оновлених образів, до криничок, до хрестів. Вторік я сам був свідком величезних рухів до Калинівського хреста на Поділлі, страшенного здвигу народу коло цього хреста; там же відбувались величезні народні прощі з хрестами на т. зв. Йосафатову долину, де народ поставив до десять тисяч хрестів… Це, безумовно, народ в розпачі, в знесиленні, в тяжкій небезпеці за майбутнє, шукав останньої підтримки, допомоги, - шукає Христа, як та кровоточива жінка; тиснеться до Нього, щоб доторкнутись, хоч до краю одежі Його; хоч до того, що уявляє він собі на землі близьким до Христа, таємно зв’язаним з Його всемогутньою силою…

Сторінки цього тексту далі: 1 2 3

 Print This Post Мітки запису: Недільні проповіді, розважання
Текст з розділу Праці Владики | Коментарів уже: 0