lypkivsky.info

Однією з найгостріших проблем сучасного українського суспільства є формування помісної православної церкви, єднального осередку національного духу. Рух за створення такої церкви - невід’ємна й органічна частина визвольних змагань нашого народу. Духовні основи Української автокефальної православної церкви, яка постала у 1921 р., поєднували давні національні традиції церковного життя з вимогами його реформування.

Драма Української автокефальної церкви полягала не лише в неминучому її протистоянні з Російською церквою, але й у тому, що вона набула організаційного оформлення після поразки українського національно-визвольного руху під натиском російського більшовизму. Саме тоді український церковно-визвольний рух досяг свого апогею. Його проводирі зуміли довести цей рух до логічного організаційного завершення в надзвичайно складних умовах суспільного й церковного протиборства. Жовтневий Собор 1921 р. запроваджував у церкві живу українську мову, народно-соборноправний устрій та автокефалію. На тому ж таки Соборі була сформована ієрархія УАПЦ, що мала повні підстави і за способом її висвяти, і за характером служіння називатися народною. Обрання українським митрополитом протоієрея Василя Липківського стало визнанням його ролі як будівничого, організатора й ідеолога Української церкви.

Проте значення його діяльності не вичерпується цими місткими характеристиками. Фактично він був духовним лідером української самобутності. Розуміння того, що український народ має право на повноту вияву свого життя, стало визначальним у його безстрашній і невтомній боротьбі з новітніми колонізаторами, які будували нову тюрму народів під соціально-революційними гаслами.

Показово, що заходи більшовицьких спецслужб проти УАПЦ поєднувалися з черговими кампаніями переслідувань української інтелігенції. Такого подвійного удару було завдано наприкінці 1929 - на початку 1930 р.: поряд з представниками національної інтелігенції на процесі СВУ на лаву підсудних була “посажена” й УАПЦ. Саму ж УАПЦ ліквідовано за сценарієм ГПУ в січні 1930 р.

Більшовицький режим розправився і з першим митрополитом УАПЦ Василем Липківським - спершу усунувши його від проводирювання в УАПЦ (1927 р.), а потім і фізично знищивши (1937 р.). Проте ці десять літ життя, відпущеного йому долею, були роками напруженої творчої праці, якою він продовжив своє служіння церкві й Україні: писав історію Української церкви, компонував підручники для українського духівництва, складав проповіді, вів листування із зарубіжними церковними та громадськими діячами. Чимало зі створеного ним або безповоротно загинуло, або й досі знаходиться в архівах спецслужб.

Те, що дійшло до нас, є неоціненним духовним надбанням українського народу. Створення Української автокефальної православної церкви, духовне та організаційне керівництво її життям протягом перших шести років її становлення - найзначніше діяння Василя Липківського. Ним було зорано й засіяно ниву автокефалії Української церкви. Дарма що сівачі були знищені більшовицьким режимом: цей засів дав рясні сходи серед української еміграції. Там постали осередки УАПЦ під упливом церковно-визвольного руху та Собору 1921 р. в Україні. Відродження УАПЦ в роки Другої світової війни та відродження національної української православної церкви, на початку 90-х років, попри всю специфіку цих етапів українського церковно-визвольного руху та організаційні відмінності відроджених церков, генетично тяжіють до Української автокефальної православної церкви 1920-х років.

Сторінки цього тексту далі: 1 2

 Print This Post Текст з розділу Про Владику | Коментарів уже: 0